#есе
Бажання людей оточити себе однодумцями, людьми, які б розділяли наші погляди та вподобання було споконвіку, проте не завжди таких людей можна знайти. Одні друзі не проходять випробування часом, інші – здаються після чергової сварки або дрібного непорозуміння.
Дружба - це щось більше, ніж розмови по телефону та вікендова кава. Це навіть не спільний плейлист чи знайомство з пеленок. Спорідненість душ, відданість і та щира посмішка, у котру розтягуються губи лише як побачиш дорогу серцю людину. Жити без дружби можливо, але кому потрібно таке життя? Цьому потрібно віддаватися, бути готовим в будь-який момент піти в бій, допомогти чи попередити перед невдалим вибором. Не мовчати, коли щось болить, а вирішувати проблеми спільно. Не бути міцним плечем лише тоді, коли вас пов’язують приємні спогади, але теж в час, коли пачки цигарок не вистачає на годину.
Як сказав Генрі Адамс: «Мати в житті одного друга - вже багато, двох - дуже багато, трьох - навряд чи можливо». Складно не погодитися. Час розставляє все по своїх місцях, можливо тому до кінця доходять лише найвитриваліші, ті, котрих не зупинила рутина  і вдавана (або ж ні) байдужість сучасності. Ніколи не женіться за кількістю, бо в приятельських стосунках «якість» вашого спілкування цінується набагато вище.
Мої друзі мають для мене дуже велику вагу, і хоча ніхто з нас не є ідеальним, ми сваримося і ображаємося на дурниці, проте чи не є це найчудовішою річчю в житті – розуміти, що навіть після всі дурниць, сказаних в хвилини люті, всеодно знайдеться людина, далі готова ділитися з тобою найпотаємнішим?